Як я був потерпілим.

Як я був потерпілим.

Давня історія.

Одного разу нехороші люди зламали двері мого автомобіля та викрали з нього необережно залишений портфель.

Слава богу, в портфелі не було адвокатських досьє, проте там були важливі документи, печатка адвоката, сумка з відмінними люльками для куріння, кожну з яких досі пам’ятаю, новенький фотоапарат, улюблена губна гармоніка, що допомагала мені під час болісних роздумів про кримінальні справи, як скрипка Шерлоку Холмсу, шикарний швейцарський ніж та інші корисні штучки.

Я засмутився, викликав поліцію, написав заяву і, знаючи нелюбимих мною, м’яко кажучи, поліцейських, зовсім не сподівався на повернення викраденого.

Через пару місяців зателефонували і запросили в поліцію. Знайшли злодія.

У поліції я перетворився з адвоката, що мені звичніше, у звичайного потерпілого. До речі сказати, зі слідчим, що проводив розслідування, ми раніше кілька разів працювали як опоненти.

Мого кривдника підозрювали у кількох крадіжках крім моєї, але інші не могли довести, а мою начебто довели. Взяли під варту. Відпрацювавши необхідні процесуальні документи, слідчий повідомив, що затриманий хоче мені щось сказати. Його теж в цей день привезли з СІЗО. Я погодився.

Його привели в кабінет слідчого. Звичайний хлопець років тридцяти, іногородній, не охайний якийсь, змучений, ну як завжди.

Вибачився переді мною, сказав, що не хотів, видавив із себе ще якісь слова, намагаючись не дивитися мені в очі.

«Ну гаразд», – думаю, що з нього візьмеш… Не втрачаючи надії повернути викрадені речі, я запитав про їх долю. Відповідь була проста: «Їх вже немає».

Найдорожчими для мене з викраденого були люльки. На питання про долю люльок хлопець забарився. Мене це насторожило.

І тут, о диво! Хлопець вручив мені в руки пачку грошей, називаючи їх компенсацією завданої шкоди, нібито родичі тільки що привезли. І занервував, зам’явся якось, просячи, щоб я написав, що не маю до нього претензій, оскільки збитки відшкодовано.

Кількість цих грошей було в десять разів менше суми збитку, але я погодився і написав заяву, що він просив. Не знаю чому. Молодий хлопець, перший раз попався, подумав я, може полегшу йому таким чином майбутнє.

Тижнів через три викликають в суд по телефону. Сказали, якщо не хочу, то можна написати відповідну заяву і не приходити.

Пішов.

Коли обговорювалося питання про обсяг дослідження доказів прокурор наполягав на, так званому, скороченому варіанті, оскільки обвинувачений провину визнав, збиток відшкодовано та ін.

Адвоката у хлопця не було.

Я ж, як потерпілий, наполіг на повному порядку дослідження доказів по справі. Детально допитав обвинуваченого, переконавшись в тому, що він не зламував двері мого автомобіля і не крав моїх речей, після цього сам дав суду правдиві показання, що принципово різнилися від показань обвинуваченого в частині опису викрадених речей.

А речових доказів-то немає!  Прокурор мало не перднув від напруги, а лоб судді покрився помітною потом.

У дебатах я просив виправдати хлопця.  Так і сталося.  Суд виніс виправдувальний вирок, а хлопця відпустили.

Суддя той вже працює в апеляційному суді і щоразу при зустрічі з посмішкою нагадує мені ту справу. Прокурор руку не подає до сих пір.