Я адвокат чи де?

Повертаюся до Києва з судового засідання в іншому місті на поїзді нашої улюбленої «Укрзалізниці».
Судове засідання було важким і насиченим, але мова не про це.
Вагон жахливий, все в занепаді, запахи, бруд, без кондиціонера жарко, з ним холодно, сидіння незручні, (сидячий вагон), в туалеті сморід і срач. Ну як би добре, думаю собі, їхати недовго.
Відкриваю двері в тамбур, де двері в туалет, і нижнім її кутом чіпляю свій шкіряний кросівок так, що на ньому залишається негарна глибока подряпина. Я дуже не люблю подряпини на взутті (((
Мені стало якось прикро, але що поробиш, – подумав я, сам же проявив неакуратність.
З іншого боку, я припустив, що так само бути не повинно, адже багато жінок ходять в босоніжках, діти, не дай бог. Придивився до подряпини на кросівках, придивився до нижнього кута двері уважніше і виявив там металевий задір.
Звернувся до провідника і попросив запросити начальника поїзда. Ну, думаю, я зараз Вам влаштую. Стою нагромаджую злість, нахмурюю злий вираз обличчя і все таке. Засуджу, – думаю, я ж адвокат або де?
Чекати довго не довелося, і буквально через пару хвилин прибігла літня огрядна пані в білій сорочці і генеральських погонах.
Вислухала мене уважно, подивилася на подряпину, на задір внизу двері і сказала: «Це п… .ц !!!»
Поки «генеральша» набиралася вражень, я нагромоджав ситуацію метафорами, у фарбах розписав роздерті ноги невинних дітей і жінок в босоніжках різного віку. Я також повідомив начальниці поїзда про те, що бувають такі туфлі і кросівки, які в 20 і більше разів дорожче квитка на цей поїзд, що трищить по швах. Вона кивала розуміюче.
(Мої кросівочки, звичайно, не авторського виконання і не першої свіжості, але суті справи це не змінює.) Коли я сказав, що працюю адвокатом, для іншої солідності, вираз обличчя начальниці поїзда ще більше змінився, а в її губах знову прочитав раніше сказане нею некультурне вираз.
Своєю відповіддю на мої обґрунтовані претензії, начальниця поїзда поставила мене в ступор. Вона запропонувала відшкодувати мені вартість моїх кросівок тут же, скільки скажу, негайно.
Я сказав, що не згоден і повідомив їй, що вважаю правильним оформити необхідний акт на місці, сфотографувати подряпину на кросівках, сфотографувати задір на двері і послати вгору, щоб, можливо, перевірити інші вагони, що їздять по всій країні і наражають на небезпеку людей .
Начальниця відповіла просто. Вона погодилася, що на мою вимогу складе відповідний акт, передасть його вище, але завтра ж вранці вона не буде більше працювати в «Укрзалізниці», продовжувала наполегливо просити відшкодувати мені збитки в будь-якому розмірі.
Сам собі думаю, жах, це до чого людей довели, вона ж точно, якщо їй вірити, роботу собі не знайде. Я своїм поглядом визначив, що вона жінка порядна, не думаю, що помилився.
Запитав, чи дійсно в її владі перевірити весь вагон і зняти його з експлуатації. Відповіла позитивно. Тут підбігла провідниця, дитя-дитям, вся в сльозах, говорить що її знімуть з рейсу, якщо буде складено акт.
Почухав я ріпу і вирішив акт не складати і керівництву не скаржитися, не знаю, чи правильно вчинив? Відшкодування не взяв, звичайно. Тепер буде привід купити собі нові кросівки).
Уже на виході з вагона, коли поїзд приїхав до Києва, я зачепився за технологічний люк на підлозі, обурився і сказав про себе те саме непристойне слово. Потрібно було їх засудити, – подумав я, я ж адвокат або де?)))